Інноваційність — важлива складова розбудови сучасного освітнього простору в регіоні

Анотація. Стаття присвячена проблемі інноваційності в освіті - особливостям створення інноваційного освітнього середовища в регіоні. Акцентується увага на тому, що інновації повинні розглядатися у взаємозв'язку з соціально-економічною і культурною ситуацією в регіоні. Показано, що тільки такий підхід дозволяє осмислити проблеми та суперечності, породжувані сучасним етапом розвитку науково-технічного прогресу, а також визначити перспективи інноваційного розвитку як країни в цілому, так і її регіонів, зокрема.

Ключові слова: інновація, освітня інновація, інноваційне мислення, інноваційне середовище.

ВСТУП
Початок ХХІ століття характеризується дуже швидкими і глибинними трансформаціями всіх сторін суспільного життя. З одного боку, надзвичайно швидко зростають тенденції до утворення єдиного світового, по крайній мірі європейського, економічного, по­літичного і освітнього простору. З іншого боку, на рівні держави зростають чинники, основу яких складають такі культурно-національні особливості, як історична спадщина, духовність, ментальність і освіченість народу.
Змінюються і взаємозв'язки та взаємовпливи між освітніми та іншими суспільними інституціями, які відповідають за соціально-економічний та культурний розвиток сучасних країн. Цивілізовані суспільства усвідомлено прагнуть організувати навчально-виховний процес так, щоб якомога більша частка їхньої спільноти отримала з часом статус всебічно розвинених особистостей. Саме всебічно розвинена особистість, яка усвідомлено і оптимально віднайшла своє місце в суспільній ієрархії та діяль­ністю якої задоволене суспільство, спроможна активно впливати на висхідний позитивний розвиток сучасних країн. Сучасна освіта, з одного боку, формує вартісні основи і критерії життєтворчого процесу та почуття власної гідності особистості, а з іншого - сприяє соці­альній однорідності і справедливості та підвищує демократичну культуру соціуму в цілому. В демократичному, із сформованими громадськими інституціями суспільстві всебічно розвинена особистість сповідує принцип нерозривної єдності знань - переконань - вчинків та перебуває в гармонії із собою, природою і соціумом.
Сучасна освіта повинна готувати людину, котра здатна жити в надзвичайно глобалізованому і динамічно змінному світі, сприймати його змінність як суттєву складову власного способу життя. Глобалізація, трансформаційні процеси та неперервна інформаційна змінність обумовлюють включення людини в дуже складну систему суспільних взаємовідносин, вимагають від неї здатності до нестандарт­них і швидких рішень. Саме тому основна увага у педагогічних колективах має приділятися питанням подолання консерватизму в підходах до навчально-виховної діяльності та існуючих стереотипів педагогічної праці і процесу мислення в учасників навчання і виховання. Тільки інноваційна за своєю сутністю освіта може виховати людину, яка живе за сучасними інноваційними законами глобалізації, є всебічно розвиненою, самостійною, самодостатньою особистістю, яка керується в житті власними знаннями і переконаннями. Загалом, це більше потрібно суспільству, ніж освіті чи конкретній людині, бо без всебічно розвиненої особистості неможливо розбудувати ані основ демократії, ані досягти параметрів економічно розвинених країн, які вибудовують постіндустріальну спільноту.
Саме тому сучасна освіта, окрім надання знань, має прищепити молодій людині здатність самостійно засвоювати знання, оволодівати потрібною інформацією та творчо осмислювати її. Тобто освіта покликана навчити майбутнього громадянина на основі отриманих знань критично і творчо мислити, використовувати знання як у професійній, так і в суспільно-політичній діяльності. Творчо сформована особистість стає активним суб'єктом суспільних відносин [1,2].

І. СУСПІЛЬНІ АСПЕКТИ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
В умовах державотворення в Україні ключовими постають ідеї суспільного ідеалу, умов життєтворення і самореалізації, отже, і шляхів розвитку та вдосконалення системи національної освіти. У такому розумінні роль і значення держави полягає у створенні правових і полі­тичних свобод суспільного та особистісного життєтворення громадян. Освіта, як підсистема цілісної державної системи, не має права відставати в темпах розвитку, тобто вона теж має, а точніше змушена, міняти свою структуру і поділяти ті відносини, які домінують у суспільстві. З іншого боку, освіта не тільки пасивно сприймає зміни в суспільстві, але й активно впливає на трансформації в ньому і в його підсистемах. Зокрема, освіта має великий вплив на господарську та економічну діяльність, внутрішню та зовнішню політику, розвиток культури тощо. Саме освіта, як соці­альна інституція, відповідає за фаховий рівень (фахові компетенції) кадрів духовної, виробничої та управлінської сфер усіх сучасних країн. Освіта через науку, сферу матеріального виробництва і новітні технології впливає на висхі­дний економічний розвиток постіндустріального суспільства в цілому. Освіта формує загальні компетенції громадян - ментальність суспільства, його культурний рівень, основи національного і державного патріотизму тощо. Усві­домлюючи визначальний вплив освіти на всі життєтворчі суспільні процеси, розвинені країни прагнуть розвивати її відповідно до вимог часу, тобто безперервно (принцип освіти упродовж всього життя) та інноваційно вдосконалювати і змінювати.
Поняття інновації багатозмістове і не завжди однозначне. У найбільш загальному випадку під інновацією розуміють упровадження нових ідей, технологій у виробництво, управління галуззю, підприємством; в іншому аспекті інновація - це нововведення, яке ще не достатньо поширене в суспільній діяльності та на виробництві. Інновацією також вважається кінцевий результат упровадження науково-технічного або іншого відкриття. Без сумніву, нове застосування наукових, культурних, технічних знань, які забезпечують економічний, політичний, управлінський успіх, також завжди є інновацією. В такому контексті все, що скероване на вдосконалення якості життя та на всебічний висхідний розвиток людської спільноти, є інновацією в тій чи іншій сфері діяльності. У такому аспекті інноваційність виступає як інтегрована характеристика (загальна позитивна властивість) розвитку людства, як першочергова суспільна потреба, яка вимагає до себе постійної уваги з боку як суспільства, так і окремо взятої особистості.
Як свідчить вітчизняний досвід, теорія і практика інновацій ще не ввійшла органічно в соці­ально-економічні площини нашого суспільства, в життєдіяльність людей, це поняття ще не стало визначальним у нашій культурі. Перехід від окремих, одиничних, інновацій до системної інноваційної діяльності, спрямованої на перетворення наукового знання і технологічних розробок у новий удосконалений продукт, остаточно не закінчений. Безсумнівно, такий стан речей відображає суб'єктивні особливості поведінки та мислення сучасних людей, їх ціннісні орієнтації. У той же час продуктивним об'єктом для інноваційної діяльності як системи розвитку є науково-пізнавальна діяльність, зокрема освіта. Зрозуміло, що джерелом розвитку освіти, як і мистецтва, політики, науки, мають стати інноваційні підходи, рішення та технології. Цей термін насамперед є характеристикою, мірилом процесу творчої діяльності. Освітня інновація - це одержання знання, яке не мало місця раніше в рамках домінуючої парадигми, не знаходило можливості використання його не лише для одержання нового знання, але й широкого поширення в суспільстві.
Інновації, таким чином, є невід'ємною частиною освітньо-педагогічної теорії і практики, оскільки саме за допомогою інновацій освіта робить поступальний крок вперед. Крім того, інновації допомагають вирішити ряд завдань, що дозволяє суттєво змінити наявний стан економічного і культурного буття. Кожний член суспільства, насамперед політик, вчений, осві­тянин, повинен усвідомлювати, що інновація дає змогу отримувати нові результати в будь-якій сфері життєтворчого процесу, котра, у свою чергу, розвиває і всі інші напрямки людської діяльності. Сучасне суспільство розвивається та вдосконалюється через постійну появу й пошук інновацій, їх неперервне та ефективне впровадження й вплив на всі сторони життя.
Проте найважливіше полягає у тому, що інновація - не тільки нововведення, але й здатність до нового мислення, до переосмислення існуючих теорій, зміни та уточнення загальновизнаних істин, правил та норм поведінки в науці, освіті, виробництві, політиці, культурі тощо. Ніяке нововведення не відбувається, якщо процес мислення особи, суспільства не стає інноваційним. Крім того, сама динаміка нинішнього надзвичайно мінливого світу вимагає інноваційного мислення. Проникаючи в сутність реалій, інноваційне мислення здійснює зворотний вплив на їх розвиток, в кінцевому рахунку - на темпи і якість суспільного розвитку, на спосіб діяльності і поведінку соціального суб'єкта - людини, колективу, спільноти, держави.
Визначальна риса сучасності - глобалізація світу, в якому невпинно розширюються взаємозв'язки і взаємозалежність індивідів, держав, націй, інтенсивно формуються всесвітній інформаційний простір, глобальний ринок товарів, капіталів, робочої сили, техногенний вплив на природне середовище. Це зумовлено переходом економіки від екстенсивного до інтенсивного розвитку, появою принципово нової технологічної, соціальної і культурної основи буття людей. Феномен глобалізації вийшов за межі економіки, охопивши практично всі сфери діяльності, всі соціальні інститути, спосіб життя й умови існування людини і людства. Проявом глобалізації стали взаємовплив культур, стандартизація способу життя, мислення і поведінки людей, суспільної та індивідуальної діяльності. В результаті динамічних трансформацій сучасної цивілізації, на відміну від попереднього, індустріального етапу, найважливішою рисою сьогодення є незворотні зміни в характері людської діяльності, її перехід з виробничої до творчої. Специфікою творчості є її самодостатність, домінування прагнення до саморозвитку особистості - творчість протистоїть праці як інтенсивній фізичній діяльності, характерній для минулих епох [3].
Оскільки творчість - це завжди створення нового, від якого залежить висхідний розвиток суспільства, то інноваційну діяльність, інновації слід розглядати як творчий процес. Проблема не в декларації інновації та інноваційного підходу, а в їх здійсненні. Мало володіти сумою знань, певною інформацією, зрештою інтелектом, які є надзвичайно важливою складовою розвитку, потрібно вміти їх ефективно застосовувати в тій чи іншій ситуації. Недостатньо володіти інформаційним продуктом, тією чи іншою інноваційною ідеєю, відкриттям, їх необхідно вміло та продуктивно використати. Суспільство має бути організовано так, щоб інновації швидко і позитивно впливали на його розвиток. Як свідчить практика розвинених країн, економічні успіхи досягаються не стільки за рахунок суто технічних інновацій, скільки за рахунок успішного менеджменту і відповідної організації суспільства.
Для розуміння сутності інновації слід усвідомити також появу нових соціальних суперечностей, які з'являються при їх впровадженні в сучасному суспільстві. Всім очевидно, що люди, які одержали фундаментальну освіту, досягнувши високого рівня добробуту, знайшовши своє місце в найбільш високотехноло­гічних та престижних секторах матеріального виробництва і сфері послуг, все більше зосереджуються на власному духовному й інтелектуально-культурному зростанні. Професор В.Кремень, наголошуючи на цьому, підкреслює: "…Носіїв подібної ціннісної орієнтації можна умовно назвати представниками нової духовності, яким протистоїть частина населення, зосередженого на задоволенні лише своїх матеріальних потреб в жорстких конкурентних умовах. Вони не вважають освіту і свій духовно-культурний саморозвиток вищою цінністю і зайняті переважно в масовому виробництві, яке не вимагає творчих здібностей. Ці дві групи стають все більш ізольованими одна від одної. Адже постматеріальні, духовні, як ми звикли називати, цінності закладаються з дитинства і формуються в процесі взаємного діалогу. Тому відношення цих двох груп сучасного (постіндустріального) суспільства - класу носіїв знання і працівниками, в кінцевому рахунку зайнятими у виробництві споживчих благ, будуть все менше інтенсивними. Носії знань постійно перерозподілятимуть на свою користь все більшу частину суспільного багатства. Люди ж, зайняті в масових виробництвах, не володіючи унікальними талантами, зустрінуть все більш жорстку конкуренцію за пристойне працевлаштування і прибуток. Ця обставина вимагає по-новому подивитись на перспективи подальшого суспільного розвитку, який творить інше буття, змушуючи кардинально переорієнтувати свою діяльність і мислення" [4]. Власне, вказані особливості розвитку сучасного суспільства і є однією з головних причин потреби в інноваціях.
В умовах, коли інформація стає основним ресурсом розвитку, слід усвідомлювати, що зміна основ культури, цінностей, мислення людини стають неминучими, людство відходить від традиційних парадигм мислення і виробляє нові традиції, звички, форми спілкування тощо. Економічна мотивація індустріальної епохи була захищена культурною, релігійною мотивацією, які створювали своєрідний бар'єр збереження соціального і духовного буття. Цьому сприяла і жорстка інституалізована соці­альна структура. Сучасна людина опинилася в новій соціокультурній реальності, суттєвою характеристикою якої є орієнтація на інновацію, на інноваційне мислення та розвиток.
Інноваційна освіта, як й інші суспільні інституції, що претендують на інноваційність, повинна виходити з розуміння нової людини, із системи її нових цінностей. Варто передовсім наголосити, що соціальна система постіндустріального суспільства, як і будь-якого іншого, є не просто середовище, в якому існують, функціонують та засвоюються результати діяльності людини. Вона формує науку, економіку, виробництва й інші соціокультурні феномени, які визначають основні напрямки розвитку.
Для його продуктивного поступу необхідне постійне оновлення, що, власне, і виокремлює як особливий феномен концепт інновації. Її актуальність зумовлена прогресом, постійним рухом до нового у різних сферах життя. Свідома орієнтація на одержання нових знань, досвіду, економічних, політичних, культурних досягнень, специфічна налаштованість на інновацію є сутнісним атрибутом прогресивного розвитку суспільства. В таких підходах постає проблема інноваційно мислячої людини. Зрозуміло, що її вирішення сьогодні багато в чому залежить від рівня культури оточуючого середовища, особистого добробуту, впевненості в своїх професійних можливостях. Саме така людина і може осмислити ті проблеми та суперечності, які породжує сучасний етап розвитку науково-технічного прогресу. Іншими словами, для того, щоб бути такою людиною, потрібно розуміти причини і наслідки основних контурів сучасного глобалізованого світу, які визначили кардинально відмінний від попереднього характер і спосіб існування людини. Для його розуміння і потрібний інноваційний системний стиль мислення [3,4].

ІІ. ІННОВАЦІЇ В ОСВІТІ
Сучасна освіта, окрім надання знань, має прищепити молодій людині здатність самостійно засвоювати знання, оволодівати потрібною інформацією та творчо осмислювати її. Тобто освіта покликана навчити майбутнього громадянина на основі отриманих знань критично і творчо мислити, використовувати знання як у професійній, так і в суспільно-політичній діяльності. Освіта наповнює людину духовністю, змушує її замислюватися над сутністю і цінностями свого існування. Саме вона окреслює для неї основні контури світу справжньої, а не масової культури, в яку вписані дійсні цінності, саме вона говорить їй про те, що добро і краса не менш важливі для життя, чим добробут і технічні пріоритети сучасного життя. Тільки освіта формує особистість - відповідального творця власного життя і громадянина країни. Сьогодні такою може бути лише освіта інноваційна. В свою чергу, лише освічена, творча людина може бути здатною до змін, до інновацій, і, що головне, до системного інноваційного мислення, усвідомлених і цілеспрямованих дій. Тільки творчо сформована особистість стає активним суб'єктом суспільних відносин [5-7].
У цьому контексті слід усвідомлювати, що удосконалення навчально-виховного процесу сьогодні здійснюється з врахуванням таких глобальних освітніх тенденцій:
- масовий характер освіти та її неперервність;
- значущість освіти для індивіда і суспільства;
- орієнтація на активне освоєння людиною способів пізнавальної діяльності;
- адаптація освітнього процесу до запитів і потреб особистості;
- орієнтація на демократизацію всіх освітянських структур;
- орієнтація навчання на інновації, особистість, забезпечення можливостей її саморозвитку та саморозкриття, загальні та фахові компетенції;
- людиноцентристське спрямування освіти та гуманістична спрямованість інноваційних процесів;
- організаційні, структурні та змістові нововведення в навчально-виховний процес підпорядковані принципу "освіта упродовж всього життя";
- освіта стає пріоритетною галуззю фінансування в розвинених країнах.
Саме тому процес навчання, виховання та розвитку всебічно розвиненої особистості сьогодні розглядають як єдиний педагогічний процес, який сучасна педагогічна наука називає педагогічною технологією формування особистості.
Практика показує, що інноваційні технології загалом і, зокрема, в освіті створюються та запроваджуються найбільш ефективно в країнах, де фінансування науки й освіти відповідає вимогам часу. Країни, які відносяться до постіндустріальної спільноти, на розвиток і функціонування освітньо-наукової галузі виділяють понад 11% внутрішнього валового продукту (ВВП), в той же час в нерозвинених (бідних) країнах на цю галузь спроможні виділяти не більше 3% ВВП.
Введемо поняття, якими найбільш часто користуються, здійснюючи інноваційну освітню діяльність.  
Технологія - це, в першу чергу, форма реалізації людського інтелекту, в якій відображаються вміння людини використовувати сукупність знань про методи і засоби проведення певного виробничого процесу, в результаті якого відбувається якісна зміна того, що є суб'­єктом технології. Технологія не допускає варіативності, її головне призначення - отримати гарантований результат.
Педагогічна технологія - своєрідна конкретизація методики, проект певної педагогічної системи, що реалізується на практиці; змістова техніка реалізації навчально-виховного процесу; закономірна педагогічна діяльність, яка реалізує науково-обґрунтований проект навчально-виховного процесу і має вищий рівень ефективності, надійності, гарантованого результату, ніж традиційні методики навчання й виховання.
Інноваційна педагогічна технологія - цілеспрямоване, систематичне й послідовне впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчально-виховний процес, від визначення його мети до очікуваних результатів.
Управління - вид людської діяльності, що забезпечує ефективне та продуктивне досягнення організацією (колективом) наперед заданих цілей та завдань.
Управління навчально-виховним закладом - цілеспрямована, активна взаємодія керівника з іншими учасниками освітнього процесу з метою забезпечення координації зусиль щодо оптимального функціонування установи та переведення її на більш якісний рівень.
Управління педагогічними інноваціями - вид соціального управління, що підтримує цілеспрямованість і організованість іннова­ційних процесів у системі освіти.
Педагогічні інновації - це результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних рішень різноманітних педагогічних проблем.
Прямим продуктом інновацій є: нові навчальні технології, оригінальні виховні ідеї, форми та методи виховання, нестандартні підходи в управлінні.
Побічним продуктом інновацій є: зростання педагогічної майстерності вчителя і керівника, рівня його культури, мислення, світогляду.
Під інноваційним розвитком освіти слід розуміти комплекс створених та запроваджених організаційних і змістових нововведень, розвиток низки факторів та умов, необхідних для нарощування інноваційного потенціалу освітньої системи. Такий складний психолого-педагогічний процес вимагає чітко спланованих системних дій з боку всіх освітянських структур, які в своїй сукупності складають основу інноваційної політики.
На сучасному етапі все очевиднішим стає те, що традиційна школа, орієнтована на передавання знань, умінь і навичок від покоління до покоління, від учителя до учня, не встигає за темпами їх нарощування. Значна частина знань, які освоюють учні, була здобута людством 200-400 років тому. Сучасна школа недостатньо розвиває здібності, необхідні її випускникам для того, щоб самостійно самовизначитися у глобалізованому та надзвичайно динамічно змінному світі, приймати обґрунтовані рішення щодо свого майбутнього, бути активними, конкурентоспроможними і мобільними суб'єктами на ринку праці. Головними недоліками традиційної системи освіти є породжені нею невміння і небажання дітей активно вчитися, несформованість ціннісного ставлення до власного розвитку, освіти та со­ціуму в цілому [5,7].
Інноваційне навчання - це зорієнтована на динамічні зміни в навколишньому світі навчальна та освітня діяльність, яка ґрунтується на розвитку різноманітних форм мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості.
Специфічними особливостями інноваційного навчання є його відкритість майбутньому, здатність до передбачення та прогнозування на основі постійної переоцінки цінностей, налаштованість на активні та конструктивні дії в швидко змінних ситуаціях.
Ці тенденції свідчать, що головною функцією освіти є розвиток людини, її культури. Освіта має забезпечити кожному, хто навчається, широкі можливості для здобуття таких умов розвитку та підготовки до життя:
- знань про людину, природу і суспільство, що сприяють формуванню наукової картини світу як основи світогляду та орієнтації у виборі сфери майбутньої практичної діяльності;
- досвіду комунікативної, розумової, емо­ційної, фізичної, трудової діяльності, що сприяє формуванню основних інтелектуальних, трудових, організаційних і гігієнічних умінь та навичок, необхідних у повсякденному житті для участі у суспільному виробництві, продовженні освіти та самоосвіти;
- досвіду творчої діяльності, що відкриває простір для розвитку індивідуальних здібностей особистості і забезпечує її підготовку до життя в умовах соціально-економічного та науково-технічного прогресу;
- досвіду суспільних і особистісних відносин, які готують молодь до активної участі в житті країни, створення сім'ї, планування особистого життя на основі ідеалів, моральних та естетичних цінностей сучасного суспільства.
Освіта є тим соціальним інструментом, через який передаються і реалізуються базові культурні цінності та цілі розвитку суспільства. Освіта виступає активним прискорювачем культурних змін і перетворень у суспільному житті і в окремій людині.
Таким чином, освіта є способом соціалізації особистості й забезпечення наступності поколінь, середовищем спілкування та залучення до світових цінностей, досягнень науки і техніки. Освіта прискорює процес розвитку і становлення людини як особистості, суб'єкта та індивідуальності, забезпечує формування духовності в людині та її світогляду, ціннісних орієнтацій і моральних принципів.

ІІІ. ІННОВАЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ
Прогрес в галузі науки і техніки дозволив людству досягти безпрецедентних життєвих стандартів та рівнів добробуту. Одночасно з цим люди почали втрачати свої традиційні корені, стали змінюватися їх світобачення та діапазон інтересів. Це відбулося тому, що модернізація життя, з одного боку, та економічна, політична, інформаційна та інші революції, з іншого боку, привели до зміни загальновизнаних духовних цінностей, руйнування тради­ційних релігійних та культурних устоїв, до руйнування в цілому стійкого вчорашнього світу. Все більше стала проявлятися тенденція до розмивання специфіки, самобутності національних культур, до утвердження єдиних стереотипів, шаблонів, стандартів поведінки. В цьому контексті слід усвідомити, що іннова­ційне середовище - це насамперед суперечності, конкуренція, боротьба, протистояння старого із новим, але це - закономірний стан буття природи і соціуму, умова їх постійного розвитку.
Стан освіти і перспективи її розвитку значною мірою залежать від політики держави у цій сфері. У багатьох країнах державна освітня політика вважає високий професійний (фахові компетенції) і загальнокультурний рівень (загальні компетенції) населення важливою умовою соціально-економічного розвитку, збереження і підвищення конкурентоспроможності національної економіки на світових ринках, безпеки і соціальної стабільності.
Становлення оновленої освіти передбачає природні процеси розвитку педагогічної практики, цілеспрямований управлінський вплив на систему підготовки, перепідготовку педагогічних кадрів, суттєві корективи змісту, стилю діяльності педагогічних установ, педагогів (вихователя, учителя, викладача), тобто перехід освітньої системи до функціонування на нових організаційних та психолого-педагогічних засадах. Незадоволеність якістю освіти в реальній практиці, усвідомлення необхідності реформування роботи навчально-виховних закладів зумовлюють потребу в оновленні професійної підготовки, стилю професійної діяльності педагога. Особливо значущим є формування його компетентності, особистісно-професійних якостей, здатності жити і працювати в інноваційному режимі: прийняти і зрозуміти нове, оволодіти інноваційною ситуацією [7,8].
В цьому контексті слід уяснити таке поняття, як освітній інноваційний простір. Слід виходити з того, що знання - це передусім інформація як їхня сировинна база, а наука - це певним чином вибудована система знань. Тому в найбільш загальному значенні, під освітнім простором слід розуміти специфічне середовище, у якому в процесі несиметричної взаємодії вчителя і учня в останнього формуються знання різного рівня складності. Отже, мову потрібно вести про рівні освітнього простору (скажімо, глобальний, національний, регіональний, шкільний тощо), параметри й характер їхньої взаємодії, що дає можливість керувати цими процесами.
Динаміка сучасного розвитку суспільства, прогнозування його перспектив приводять до висновків, що освітня система, навчальний заклад, педагогічний колектив, педагог, які ігнорують у своїй діяльності інноваційний чинник, не лише відставатимуть від суспільних процесів, тенденцій, а й спричинятимуть формування особистості, цілого покоління людей, заздалегідь запрограмованих на аутсайдерські (останні) інтелектуальні, духовні, соціальні позиції. Педагог із застарілими знаннями, байдужий до пізнання й використання у своїй діяльності нового, формуватиме подібні комплекси й у своїх вихованців, з яких мало хто зможе стати успішною особистістю. З розвитком цивілізації, тобто продукуванням нових знань, створенням нових технологій, систем комунікацій, ускладненням соціальних зв'язків постійно оновлюються вимоги до якості освіти, одним із найважливіших засобів забезпечення якої є інноваційність освітнього пошуку [2,5].
Інноваційність необхідно розглядати не тільки як налаштованість на сприйняття, продукування і застосування нового, а насамперед як відкритість та демократичність освітньої системи. Стосовно особистісного чинника педагогічної діяльності це означає:
- відкритість вихователя до діалогічної взаємодії з вихованцями, яка передбачає рівність психологічних позицій обох сторін;
- відкритість культурі й суспільству, яка виявляється у прагненні педагога змінити дійсність, дослідити проблеми та обрати оптимальні способи їх розв'язання;
- відкритість свого "Я", власного внутрішнього світу, тобто організація такого педагогічного середовища, яке сприяло б формуванню і розвитку образу "Я".
Інноваційний розвиток посилює зв'язок педагогічної науки та освітньої практики, завдяки чому результат "чистої науки", отриманий вченими у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку, знаходить своє практичне застосування. У зв'язку з цим особливу увагу привертає новий підхід, що відстоює багатомірність і багатоваріантність історичного розвитку, його альтернативність, з однієї сторони, і незворотність еволюційного руху - з іншої. В руслі цього підходу розробляються концепції нових наук - кібернетики, синергетики та інших, що досліджують загальні закономірності різнорідних системних утворень, - передусім динаміки соціальних систем. Саме синергетика визначила положення про природні шляхи розвитку складних соціальних систем, які стали одним з базових принципів системних досліджень педагогічного процесу.
Інноваційність передбачає утвердження відповідального способу життя людини в суспільстві та відповідального ставлення суспільства до кожної особистості зокрема. Звідси зрозуміло, що, окрім науки, у забезпеченні інноваційного типу розвитку економіки і суспільства в цілому провідну роль відіграє освіта. Саме через систему навчання і виховання можна підготувати людину, здатну й охочу активно творити і сприймати зміни, нововведення.
Слід зазначити, що в сучасній школі та в реальній практичній освітній діяльності як у регіоні, так і в державі в цілому часто панує спрощене, прагматичне розуміння сутності інноваційних процесів. Разом з тим сучасне сьогодення підтверджує, що інноваційний етап розвитку світового суспільства не тотожний процесам модернізації функціонуючих систем, а інновації не можна сприймати лише як засіб їх вдосконалення. Це, передусім, поява якісно іншої моделі світу і нового покоління з іншою філософією життя, для яких характерні динамічність, гнучкість у розв'язанні різноманітних проблем, прагнення до збільшення взаємозв'язків не лише із спорідненими об'єктами і структурами, але й побудови принципово нових інформаційних та енергетичних рухів. Системно утворюючим, інтегруючим фактором стає інноваційність, що забезпечує перехід соціуму та особистості в нові стани, замість оптимізації як гарантії рівноваги.
Розглядаючи сучасну навчально-виховну систему як цілісну, складну і динамічну структуру, виділимо такі її інтегративні ознаки [5,8]:
- наявність загальної мети і призначення, які задаються і неперервно корегуються сус­пільством;
- ефективна система управління - цілеспрямованість організаційних та функціональних векторів її діяльності;
- взаємозалежність структурних елементів по горизонтальному і вертикальному напрямках;
- відкритість усіх складових освітньої системи для впливу з боку соціуму і здатність до кореляційного розвитку разом з ним;
- неперервний вплив зовнішніх глобаліза­ційних і внутрішніх факторів на розвиток та існування системи і її підсистем.
Визначальні ознаки інноваційного супроводу навчально-виховного процесу:
- демократичність - можливість урахування різних підходів, точок зору, колегіальність у прийнятті певного рішення;
- ситуація вибору - створення декількох варіантів програм, моделей діяльності, технологій, які забезпечують передумови для свідомого вибору;
- самореалізація - розкриття особистісного потенціалу кожного учасника педагогічного процесу;
- співтворчість - спільна діяльність суб'єктів, які прагнуть досягти нових кількісних і якісних результатів;
- синергетичність - нелінійність, нестабільність як процесуальні характеристики та самоорганізація системи науково-методичного супроводження.
Створення інноваційного середовища в навчально-виховному закладі (регіоні, державі) вимагає:
- загального розуміння необхідності введення інновації в навчально-виховний процес (від директора школи до учня);
- відповідного професійного фахового рівня вчителів закладу (їх фахова освіта, стан з підвищенням кваліфікації, діяльність методичних рад тощо);
- створення відповідної матеріально-технічної бази;
- залучення науковців - працівників вузів, інститутів післядипломної педагогічної освіти;
- науково обґрунтований вибір інновації для конкретного навчального закладу. Вибір має спиратися на:
- мету, яку ставить перед собою навчально-виховний заклад;
- фаховий рівень учителів, які будуть запроваджувати цю інновацію.
Вибір має бути узгодженим із створеним інноваційним середовищем в школі, його мають підтримати по вертикалі (райвно, облвно, міністерство освіти) і горизонталі - вчителі, батьки, учні;
- юридичне забезпечення інноваційного процесу. Саме від цього фактору залежить клімат у колективі, де запроваджується інновація і мотивація до інноваційної діяльності всіх учасників.
- варто усвідомити, що інновація ні в якому разі не може бути ідеєю на показ, черговим педагогічним прожектом або фарсом. Ефект можуть створити і прості педагогічні рішення або навіть і навчальні трюки. Ефективність досягається тільки через комплексну, планомірну, фундаментальну роботу, яка спирається на психолого-педагогічну науку.
Інноваційна політика як системна діяльність держави щодо конкретної особистості, суспільства в цілому здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій, інформаційній та інших сферах. Вона активно ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов для поширення інноваційних технологій і процесів, розвитку інтелектуального і духовного потенціалу українського суспільства. Для України інноваційна стратегія в політичному плані розглядається як вагомий важіль, здатний не лише зупинити деструктивні процеси, але й сприяти підвищенню інноваційного потенціалу суспільства, який являє собою спроможність функціонуючих систем створювати, сприймати інновації і своєчасно позбавлятися застарілого. У державі проголошені документи, які фіксують головні напрямки і показники державної інноваційної політики. Серед них найбільш важливими є "Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України", яка схвалена Верховною Радою України у 1999 році. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті проголошує, що лише за умови зростання освітнього потенціалу суспільства може бути забезпечене "впровадження нових і новітніх інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10-15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а з часом - суттєво наблизитися до рівня і способу організації життєдіяльності розвинутих країн світу" [4].
Інноваційний шлях розвитку освіти підвищив актуальність інтелектуального і креативного ресурсів, які разом виконують функцію "соціального ліфту", що підіймає людину на вищі щаблі суспільства. Враховуючи той факт, що з часом у всьому світі все очевиднішим виявляється протиріччя науково-технічного прогресу і духовності людини, зростає значення духовного потенціалу педагогічних систем. Соціальні конфлікти і техногенні катастрофи вимагають пошуку першопричин та шляхів їх подолання. Поки засоби взаємодії не будуть знайдені і не увійдуть у повсякденну реальність, стійкий розвиток суспільства та окремих країн залишиться утопією: у різнорідних, таких, що не розуміють одна одну, структур є всі підстави бути конфліктуючими. Відкритими також залишаються питання про можливості і способи управління інноваційними педагогічними системами. Зрозуміла специфіка цього процесу, оскільки інноваційні системи ґрунтуються на феномені креативності.
По-перше. Інноваційний розвиток освіти в Україні супроводжується інтеграцією науково-освітнього потенціалу. Гіпотетично виправданим можна вважати твердження: якщо в освітньому просторі створити умови, сприятливі для поширення педагогічних інновацій, інтеграційні процеси протікатимуть продуктивніше, а перспективи розвитку суспільства будуть очевиднішими.
По-друге. Разом з тим, інтенсивно посилюється тенденція до технологізації педагогічних процесів шляхом впровадження новітніх технологій, методик, сучасних інформаційних засобів навчання, які в цілісному своєму поєднанні закладають основу інноваційного розвитку освітньої галузі. Інноваційне оновлення педагогічних систем має забезпечити зростання особистісного потенціалу як важливої передумови ефективного функціонування будь-яких соціальних систем. В освітній практиці позначилися такі основні методи посилення суб'єктності педагогічних процесів:
- "збагачення" функціонального змісту діяльності головних суб'єктів педагогічного процесу (учня і вчителя) за рахунок розширення якості та складу виконуваних операцій і функцій, заміни одних операцій іншими (наприклад, розширення функції контролю до моніторингової функції в умовах 12-бальної системи оцінювання);
- зміна організації діяльності: режиму, інтенсивності, умов діяльності (наприклад, введення так званого "вільного розкладу", коли учню дозволяється "самостійно", "вільно" визначати інтенсивність і режим роботи при обов'язковому виконанні всього необхідного об'єму завдань за певний проміжок часу);
- участь в управлінській ("законотворчій") діяльності, делегування повноважень і відповідальності, створення умов для колегіального прийняття рішень;
- зміна умов і засобів навчально-виховної діяльності за рахунок оснащення комп'ютерною і мультимедійною технікою;
- зміна форм організації педагогічного процесу: зменшення ваги фронтальних форм діяльності, надання пріоритетності індивідуальній груповій, кооперативній, колективній формам, що об'єктивно сприяє самовираженню, саморозвиткові учасників педагогічного процесу, приводить до соціальної відповідальності за результати діяльності і, відповідно - до появи синергетичного ефекту;
- зміни соціально-психологічного клімату на основі психотехнічних прийомів, коли знижується психологічна напруга всіх учасників освітнього процесу. Разом з тим, інноваційний розвиток освітньої системи шляхом технологізації всіх складових педагогічної діяльності - це процес, наповнений гострими суперечностями та конфліктами між усталеним і новим, що йде йому на зміну. Зрушення, які відбуваються в освітній сфері, більше нагадують пошуки компромісу між реформаторським способом розвитку освітньої галузі та інноваційними тенденціями цивілізаційного руху. Сучасна модернізація - це ланцюг широкомасштабних новацій, запроваджуваних в освітній сфері, але не будь-який процес впровадження новацій можна ототожнювати із сталим інноваційним розвитком. Все залежить від механізму оновлення (в широкому розумінні - розвитку) системи та особистостей, які його запроваджують [4,9].
Л І Т Е Р А Т У Р А
1. Кремень В. Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації: факти, роздуми, перспективи / В. Г. Кремень. - К.: Грамота, 2003. - 216 с.
2. Кремень В.Г Освіта і наука в Україні - інноваційні аспекти / В. Кремень. - К: Грамота, 2005. - 448 с.
3. Кременъ В. Трансформація особистості в освітньому просторі сучасної цивілізації/ В. Кремень // Професійно-технічна освіта. - 2009. - № 1. - С. 3-6.
4. Кремень В.Г. Інноваційність в освіті як вимога часу / В. Кремень // Инновации в образовании. - Ялта, 2010. - С. 7-13.
5. Химинець В.В. Інновації в сучасній школі / В.Химинець. - Ужгород, 2004. - 168 с.
6. Грабовська Т.І., Талапканич М.І., Химинець В.В. Інноваційний розвиток освіти: особливості, тенденції, перспективи / Т.Грабовська, М.Талапканич, В.Химинець. - Ужгород, 2006. - 232 с.
7. Химинець В.В. Інноваційно-освітня діяльність / В.Химинець. - Ужгород, 2007. - 364 с.
8. Химинець В.В. Інноваційно-гуманістичне спрямування сучасної освіти/ В.Химинець // Педагогіка і психологія. - 2010. - № 4(69). - С. 15-24.
9. Химинець В.В. Науково-методичні аспекти створення інноваційного середовища в освітніх закладах Закарпаття / В.Химинець // Освіта Закарпаття. - 2012. - № 15. - С. 3-11.

Химинець В.В.