Історія

Історія розвитку Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти розпочалася з часу прийняття постанови РНК УРСР і ЦК КП(б) України від 28 листопада 1945 р. “Про поліпшення роботи шкіл Закарпатської області” та спільної постанови Закарпатського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 24 лютого 1946 р. “Про перетворення центрального методичного кабінету в м.Ужгороді в обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів”.
Шановний сучаснику! А що було до того часу? Як розвивалася освіта у Закарпатті? Який еволюційний шлях пройшла вона?
Як стверджує історична наука, школи на території нинішнього Закарпаття існували з часів середньовіччя. Історичні дані свідчать, що писемність тут стала поширюватися з другої половини ІХ століття. У Х-ХІ століттях на Закарпатті почали відкриватися монастирі, які з часом ставали не лише релігійними, але й освітянськими та культурними центрами. Першим освітянським закладом краю слід вважати духовно-освітній центр, створений при Мукачівському монастирі (письмові відомості датуються 1360 роком). Перша офіційна згадка про створення школи в Ужгороді належить до 1400 року. 1467 р. відкрито вже школу у м.Берегові, 1546 р. – в с.Вишково Хустського району, 1548 р. – у Тячеві. У 1680 р. в Закарпатті діяло 40 шкіл, а діючу школу монахів Мукачівського монастиря цього часу можна віднести до шкіл вищого типу. Розвиток освіти аж до кінця ХІХ ст. був тісно пов’язаний з церквою. Уже 1793 р. в області було 300 шкіл. У 1794 р. учительські кадри для краю почала готувати Ужгородська учительська семінарія. У середині ХІХ ст. з’являються оригінальні шкільні підручники, найпомітнішим серед них був перший в Україні буквар народною мовою “Книжиця читальная для начинающих” (1847 р.) О.Духновича. А його підручники з історії та географії для народних шкіл “Краткій землепис для молодих Русинов” (1851 р.), “Народная педагогія в пользу училищ і учителей сельских” (1857 р.) і досі не втратили свого виховного значення.
З кожним роком дедалі більші, позитивніші зміни відбуваються в освітньо-культурному житті Закарпаття. Зростає кількість шкіл, у яких навчаються діти місцевого населення.
Уже на кінець 1920 р. у Закарпатті працювало 475 початкових шкіл, у т.ч. – 324 з українською, 7 – з німецькою, 83 – з угорською, 22 – з чеською і словацькою, 4 – з румунською мовами навчання, а також 33 школи – з двома мовами навчання. 65,7 відсотка шкіл були однокласними.
А у 1931 р. працювали 727 початкових шкіл і 2143 вчителі, які навчали біля ста тисяч учнів. У першій половині 40-х років минулого століття в області діяли 8 гімназій, три педагогічні семінарії, дві торгові академії, три технічні училища, 40 горожанських шкіл. Окремої інституції для методичного забезпечення працюючих учителів у цей час не існувало, але були створені певні умови для їх самоосвіти. Шкільний відділ Цивільної управи Підкарпатської Русі видавав в Ужгороді педагогічний журнал “Учитель” (1920-1936). Професійна організація учителів української орієнтації “Учительська громада Підкарпатської Руси”, яка нараховувала 1650 членів і була структурована в округах, вела різноманітну методичну роботу і видавала в Ужгороді, а потім у Хусті журнал – щомісячник “Учительський голос” (1930-1939). В Ужгороді виходив також поважний краєзнавчий і педагогічний щомісячник “Підкарпатська Русь” (1924-1938). Для полегшення роботи вчителя з учнями на уроках і в позаурочний час виходили популярні журнали “Наш рідний край” (Тячів, 1922-1939), “Пчілка” (Ужгород, 1923-1934), “Пластун” (Ужгород, 1923-1931), “Севлюш” (1934-1937), “Віночок для підкарпатських діточок” (Ужгород, 1920-1924). Центральною постаттю освітянської ниви краю в цей час був А.Волошин, директор Ужгородської учительської семінарії, видатний вчений-педагог, організатор роботи серед учительства області, автор багатьох шкільних підручників та підручників для учительських семінарій.
Значний внесок у розвиток шкільництва, становлення нової системи освіти зробили також педагоги, і в першу чергу вихованці навчальних закладів Закарпаття 20-40-х років минулого століття. Зокрема важлива роль у цьому випускників Ужгородської та Мукачівської учительських семінарій, Ужгородської, Мукачівської та Хустської гімназій. Серед них такі майстри педагогічної справи, як О.Маркуш, Ф.М.Потушняк, П.В.Лінтур, Юлій Боршош-Кум’ятський, Й.Жупан, М.І.Рішко, П.Мігович, І.Добош та ін.
Отже, на той час уже були створені певні передумови для значного поліпшення організації освітньої діяльності, яку потрібно було здійснювати з новими підходами. Після визволення Закарпаття Червоною Армією у 1944 р. з’явилася реальна можливість не тільки для реорганізації існуючих шкіл та відкриття нових, але й створення науково-педагогічних та методичних центрів. Такою інституцією на допомогу педагогічним працівникам став Центральний методичний кабінет в м. Ужгороді, який у 1946 р. був реорганізований в обласний інститут підвищення кваліфікації вчителів. Адже нові часи, нові вимоги, нові умови, зміни колишньої дорадянської структури навчальних закладів вимагали надання висококваліфікованої науково-методичної допомоги працюючим учителям у впровадженні нових навчальних планів і програм та викладанні загальноосвітніх предметів. Потрібно було реформувати не тільки систему освіти, але і систему вдосконалення освітнього процесу, яка забезпечувала б працівників школи необхідними знаннями, вміннями, сприяла б зростанню їхнього наукового рівня, професійної майстерності.
Законодавчим документом про виконання цих та інших завдань навчально-виховного змісту стала спільна постанова Закарпатського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 24 лютого 1946 р., яка зобов’язала обласний відділ народної освіти (завідувач Керча І.Г.) перетворити Центральний методичний кабінет в м. Ужгороді в обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів.
Перед новоствореною установою ставилась чітко визначена мета – забезпечити підвищення рівня кваліфікації керівних та педагогічних кадрів освіти, їх ідейно-політичне та науково-методичне удосконалення. Від неї вимагалось також введення в дію постійних заходів удосконалення рівня підготовки і перепідготовки вчителів.
У структурі тогочасного інституту було кілька штатних одиниць: директор, заступник директора з навчальної частини, завідувачі кабінетів історії, української мови та літератури, іноземних мов, фізики й математики, фізичної культури, молодших класів, а також методист іноземних мов, завідувач бібліотеки, друкарка, прибиральниця. Усього 12 чоловік.
Керівництво інститутом було доручено О.В.Андрієвському. Ось якого змісту був виданий ним перший наказ про своє призначення на цю посаду: “На підставі наказу Міністерства освіти УРСР від 04.04.1946 р. за № 1563 про призначення мене на посаду директора інституту вдосконалення кваліфікації вчителів Закарпатської області з 14 березня 1946 р. я, Андрієвський Олександр Васильович, з цього 16.04.1946 р. приступаю до виконання своїх обов’язків директора інституту” (збережено авторський текст). Тимчасово виконуючого обов’язки директора інституту Мойсенка Івана Трохимовича було призначено тимчасово виконуючим обов’язки “замісника” по навчально-методичній частині з 16.04.1946 р. (подано за текстом оригіналу).
Іншим наказом цього ж дня 16.04.1946 р. директором призначаються завідувачі навчально-методичних кабінетів:
О.І.Щербаков – марксизму-ленінізму;
І.Т.Мойсенко – історії та географії;
Т.Я.Бальвас – фізики та математики;
Я.І.Несторович – української мови та літератури;
Л.М.Орябець – молодших класів;
О.Т.Кочетова – іноземних мов;
М.Ю.Спіпенко – фізкультури та воєнізації;
С.К.Кепаза – методистом іноземних мов;
Н.М.Мойсенко – завідувачем бібліотеки;
Е.Т.Сінкулич – секретарем-друкаркою;
Розалія Бігар – вбиральницею-кур’єром.
Архівні матеріали засвідчують значну плинність кадрів тих часів. Тільки до кінця 1946 р. декілька разів змінювалися завідувачі навчально-методичних кабінетів. Показовим з цього є і те, що до 5 липня 1947 р. змінилося чотири “замісники директора з навчально-методичної частини”. (І.Т.Мойсенко, П.А.Немудрий, Г.О.Білокопитова, І.Г.Сідловський). Доречно зазначити, що окремі керівники та методисти інституту не мали закінченої вищої освіти.
Уже на початковому етапі свого розвитку інститут приділяв значну увагу рівню підготовки й перепідготовки педагогічних кадрів освіти області.
Архівні документи тих часів (накази, розпорядження) вказують на все активнішу, послідовнішу, ефективнішу діяльність працівників інституту, їхню всезростаючу роль у реалізації державної програми розвитку освіти й підвищенні кваліфікації педагогічних кадрів. Дедалі кращою стає педагогічна допомога вчителям та осередкам освіти області. Підвищення кваліфікації набуває системної періодичності та систематичної оцінки рівня професійної майстерності педагогів.
Серед тих, хто започаткував і продовжив плідні традиції творчої діяльності інституту, були його директори Андрієвський Олександр Васильович, Щербаков Олександр Федорович, Видріцька Людмила Миколаївна, Біцай Марія Олександрівна, Котова Ірина Семенівна, Туряниця Олена Георгіївна, Кохан Павло Іванович, Гаврилешко Марія Юріївна, Талапканич Михайло Іванович.